Мій сайт
Головна | Чорнобильський архів | Реєстрація | Вхід
Среда
20.02.2019
12:16
Вітаю Вас Гость | RSS

Чорнобильський заповіт ("Чорнобиль-2001 – Заповіт" Роллана Сергієнка)

Ірина Зубавіна, KINO-KOЛО (16)

ЧОРНОБИЛЬ-2001 – ЗАПОВІТ/ЧЕРНОБЫЛЬ-2001 – ЗАВЕЩАНИЕ (55’, 35 мм, кольоровий). Сценарист і режисер: Роллан Сергієнко. Оператори: Константін Дурнов, Олександр Радинський. Оператори зйомок 1986 року: Константін Дурнов, Іван Двойніков, Владімір Фролєнко (покійні). Музика: Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський, Крістоф Віллібальд Ґлюк, Сєрґєй Рахманінов, Григорій Сковорода. Текст читає: Боріс Нєвзоров. Виробництво: Російська центральна студія документальних фільмів, Національна кіностудія імені О. Довженка. Росія – Україна. 2002.

Свого часу епіграф до фільму “Сталкер” Андрєя Тарковського, де йшлося про утворення своєрідної “зони”, що її відгородили колючим дротом та заборонили до неї вхід, сприймався переважно в політичному контексті. Аварія 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції додала пророчим словам про непередбачувальну й небезпечну “зону відчуження” нових вимірів наповнення (екологійного, соціального, медичного тощо) й назавжди поділила час на до та після Чорнобильської аварії.

У 16 річницю трагедії на ЧАЕС у київському Домі кіна відбулась прем’єра картини Роллана Сергієнка “Чорнобиль-2001 – Заповіт”. Це восьмий фільм “чорнобильського циклу” в творчому доробку режисера. До того були: “Дзвін Чорнобиля” (1986), “Поріг” (1988), “Не питай, по кому подзвін” (1989), “Це подзвін по тобі” (1989), “Наближення до Апокаліпсису: Чорнобиль поряд” (1990), “Чорнобиль. Тризна” (1994), “Чорнобиль. Післямова” (1996). Фільм, створений до 15-х роковин аварії – “Чорнобиль-2001 – Заповіт”, – за задумом автора, має стати своєрідною логічною крапкою в циклі картин, присвячених трагедії 1986 року.

За свідченням режисера, він міркував так: якщо настав-таки час підвести певні підсумки в чорнобильській темі, то Україна має бути до цього причетна. Тому фільм став спільним україно-російським проектом і створювався на двох студіях: Київській студії художніх фільмів імени О. Довженка та Російській центральній студії документальних фільмів. Картина поки що існує лише в російському варіанті. Та й чи буде українська версія? Російськомовний дикторський текст, озвучений голосом Боріса Нєвзорова (а це – той самий голос, що звучав за кадром у “Дзвоні Чорнобиля”), накладаючись на голоси реальних героїв “Заповіту”, викриває фактичну адресацію твору – світові поза Україною. Бо ж в Українській землі ця рана не гоїться, біль не втихає, отже, й не потребує додаткових нагадувань.

Символічно, що знімали “Заповіт” оператори, котрі працювали з Р. Сергієнком на першому з його фільмів чорнобильської теми – “Дзвін Чорнобиля”: І. Двойніков, В. Фроленко, К. Дурнов. Двоє з них – Іван Двойніков та Владімір Фроленко – вже пішли з життя. Таким чином, замкнулося певне коло. Втім, завершеність “чорнобильського” циклу ґрунтується передовсім на особливостях організації матеріалу картини.

Працюючи над стрічками чорнобильської серії, Р. Сергієнко, знайшов ориґінальний хід: від фільму до фільму він намагався висвітлити аварію з різних позицій, розглядаючи події з точки зору ліквідаторів, працівників станції, лікарів, військових, селян та інших учасників трагедії, весь час дещо змінюючи кут погляду на проблему при новому поворотові теми. Така концепція відкрила плідну можливість: у наближенні до пізнання Істини про катастрофу та її наслідки, вислухати кілька версій, часом дуже суперечливих. Режисер надає слово і так званим “винуватцям”, і потерпілим – колишнім жителям “зони”, що вона тепер перетворилася на смугу “мертвих” сіл та міст. В кожного з персонажів – своя правда, що й надає проблемі об’ємности, а картинам циклу – поліфонійности звучання.

“Головною помилкою” називає сьогодні режисер те, що знімав кожний наступний фільм, вважаючи, що глядач бачив усі попередні. Можливо, саме тому в останній своїй роботі Р. Сергієнко намагається синтетично об’єднати досвід усіх попередніх стрічок, зібрати воєдино їхню проблематику та залучити вже знайомих глядачеві героїв з їхнім неповторним світовідчуттям, з непростими долями, принциповими позиціями.

*

Прем’єрний показ картини розпочався зі своєрідного прологу: авторові видалося за доцільне показати одночастівку начорно змонтованого хронікального матеріалу, що не увійшов до фільму. Червоний диск сонця, наче запозичений із фантастичних оповідань Бредбері (зняв цей фантасмагорійний закривавлений лик світила покійний нині оператор І. Двойніков), військові вантажівки з написом “Люди”, рудий ліс, ліквідатори в білих халатах з дозиметрами, струми води з брандспойтів, що плескають об стіни будинків, руйнуючи гніздечка ластівок під стріхами. Чорногузи на димарях спорожнілих хат. Мертве місто. На окремих будівлях іще збереглися лозунґи на кшталт – “Працюємо на комунізм”. Сумні залишки цивілізації другої половини ХХ століття. Саме ця, навіть не озвучена частина кінодокументу, що залишилась “за дужками” готового твору, викликає збурення емоцій, спогадів, почуттів в тих, кому довелося “зсередини” пізнати наслідки легковажного ставлення до “приборканого атому”. Хроніка подій – документ епохи, послання нащадкам – заповіт.

Кадри, відзняті під час операцій з ліквідації наслідків аварії, в епіцентрі подій... Емульсія на плівці розкладається, вибухаючи білими плямами, що нагадують дірочки ОТК. Це не брак. Навпаки – безцінний матеріал. Для історії. Втім, під час прем’єрного показу, глядачі в залі усвідомлювали: практично всі, кого ми бачимо на екрані – вже мертві. Включаючи й тих, хто стояв за кінокамерою, знімаючи унікальні кадри. Зображення видається занімілим у жахові від того, що відбувається. Така німота екрана аж ніяк не шкодить художній вартості хронікально-документальних кадрів, навіть видається перевагою, адже не обмежує простору почуттів. Пластичний ряд сприймається як знаковий, активізуючи персональну пам’ять глядача, і впливає невідворотно. Його дієвість обумовлена апелюванням до образів, назавжди закарбованих у нашій свідомості. Адже в кожного – свій Чорнобиль...

Вочевидь, такий пролог допоміг налаштувати глядача на хвилю подій 1986-го, підготувати його безпосередньо до перегляду картини “Чорнобиль-2001 – Заповіт”. Етимологія слова “заповіт” походить від слов’янського “вътіті” ( через “ять”) – “знати”, а коріння “въть” (через “ять”) – “порада”, “згода”, “домовленість”. Таке змістове навантаження і несе фільм як послання нащадкам. Втім, за формою “заповіт” Чорнобиля більше нагадує реквієм (саме так називається меса за померлими – Messa pro defunctis, – якій не вистачає двох головних частин: славослов’я – співу “Gloria” та третьої частини меси – “Credo”, себто – “Вірую”).

Отже – реквієм за загиблими людьми і землями. Новий цвинтар. Трапези на могилах. Біль переселенців, які хочуть неможливого – повернутися до рідної хати – додому.

Машинний зал Чорнобильської станції. Зупинка третього блока. Жінки крадькома витирають сльози. Колишній директор ЧАЕС В. Брюханов (свого часу засуджений, пізніше – амністований) трактує зупинку блока як суто політичний демарш. Закликає всіх, кого не влаштовує перспектива повернутися до печерного способу існування, поважати енерґетику.

Квіти на могилах. За статистикою Чорнобиль обірвав понад 2000 дитячих життів. Майже стільки ж молодих солдатів, з тих, хто пройшов крізь Чорнобиль, обрали шлях суїциду.

Страшні цифри. За кожною – реальні долі. Нема в живих оператора, який фіксував на плівку 9 червня 1986-го операцію “Голка” – В.Фроленка. Станція, знята ним з висоти пташиного лету, постає жахливим чудовиськом, що пожирає людей – відбирає життя в дітей, молодих військових, ліквідаторів... Б’є на сполох дзвін Чорнобиля, немов заклинання долі.

Останнім попередженням з мертвого міста Прип’ять звучить з екрана історія маленької героїні на прізвище Субота – історія її короткого життя та смерти. Прозора символіка імени отримує підтвердження у застереженні, аби не повторилася та сама трагедія з іншою дівчинкою – на ім’я Воскресіння. Патетичність тексту, вочевидь, обумовлена патосом фінального звернення до людей планети із закликом постійно поповнювати потужні потоки віри та любови, звернені до Вічного Розуму.

Учасники прем’єрного показу побачили обличчя, знайомі за попередніми стрічками Р. Сергієнка, спочатку – на екрані, потім – у залі. Люди дякували Богові – кому ж іще?

Як компенсація відсутнього в картині “Credo” перегляд завершився спільною молитвою всіх присутніх. Така вже традиція склалася в останні 5 років – 26 квітня з 20.00 до 20.10 пригадувати тих, кого більше нема з нами, просити добра для тих, хто живе.

Заповіт Роллана Сергієнка

Почесний член Союзу “Чорнобиль” – Роллан Сергієнко – багато років зберігає вірність темі, продовжуючи знімати картини про чорнобильську трагедію навіть тоді, коли інші з різних причин припинили розробку трагічного матеріалу.

Після перегляду режисер погодився відповісти на декілька запитань.

Ірина Зубавіна. “Чорнобиль-2001 – Заповіт” став 8-ю картиною з вашого чорнобильського циклу. Спільна тема, герої, що переходять з фільму до фільму... Чи можна вважати ваш цикл одним багатосерійним проектом, що триває вже 16 років?

Роллан Сергієнко. Так воно і є. Я мрію, щоб глядач отримав можливість подивитися всі 8 картин (від “Дзвону Чорнобиля” до “Заповіту”) поспіль, аби зрозуміти повноту трагедії та багатовимірність проблеми.

Фільм викликає виразні асоціації з такою стрічкою, як “Голос Людмили” Ґуннара Берґдала, у тому розумінні, що авторське сприйняття ситуації докорінно різниться від того, як вона – ситуація – сприймається в Україні. Як вам здається, “Заповіт” розраховано переважно на українського глядача чи на закордонного?

Цей фільм, як вічний докір сумління, не дозволяє забувати біль, навіть задля полегшення життя. Сфери нагальної запотребованости таких картин, вочевидь, не слід обмежувати виключно географічними координатами. Головною для “...Заповіту” є зорієнтованість у часі – він спрямований у майбутнє.

Хронікально-документальні кадри, на яких побудовано картину, несуть потужний внутрішній потенціал. Чи потребує такий “самодостатній” матеріал застосування додаткових засобів художньої виразности?

Будь-який матеріал треба організовувати. “Режисерська обробка” в даному випадкові передбачає ретельний відбір. Парадокс полягає в тому, що звернення до теми Чорнобиля в ігровому кінематографі виявляється не таким вражаючим, як у документальному, де за кожним кадром – реальна драма, справжня трагедія, рівних яким найталановитішому драматургові не вигадати, акторові – не зіграти...

Чорнобиль: Життя в мертвій зоні / Чорнобиль - Життя в мертвій зоні (2007)


10 вересня 2009. Автор: mishone

Чорнобиль: Життя в мертвій зоні / Чорнобиль - Життя в мертвій зоні (2007)

Жанр: документальний
Випущено: «Animal Planet» і «Off The Fence»

 

Сюжет фільму: Дивний фільм від «Animal Planet» і «Off The Fence» про те, як природа заліковує рани, нанесені їй катастрофою на ЧАЕС, про те, як тварини заселяють міста і села, в поспіху кинуті людьми.
Про те, як земля, смертельна для людини на багато тисячоліть, стала унікальним заповідником для багатьох видів, що не зустрічалися в тих краях вже століттями. Це історія про місто, колись повне життя, і сусідньому селі, куди не доходили міський шум і бруд. Щодня сільські коти приходили додому і чекали повернення господарів, але одного разу вони прийшли і виявили, що всі люди пішли. Вони чекали, але ніхто так і не з'явився. Коти залишилися в селі одні і поступово до них почали приєднуватися дикі істоти з найближчого лісу. Разом вони створили якусь подібність будинку, де жили тільки тварини. Це здавалося найкращим місцем у світі. Вільно бродили вовки і дикі кабани, тому що там не було що полюють на них людей. З часом, стара село стала притулком для сотень різних створінь. Але, у цього місця була страшна таємниця. Це був Чорнобиль. І все несподівано виїхали з-за страшної події. Всі рятувалися від однієї з найбільших небезпек для сучасної людини - ядерної катастрофи, яка наклала проклін на це місце, проклін від якого неможливо позбутися багато тисячоліть. Сьогодні - це чорнобильська смуга відчуження. Подібно до міфічного забутого місту, поглиненої лісом, він швидко перетворюється на зелене і спокійне місце, але він навіки запам'ятається як місце самої жахливої в історії ядерної трагедії. У 1986 році на цій території сталася аварія на АЕС. Більше 20 років нікому не дозволялося жити тут, і сьогодні воно стоїть як німе свідоцтво страшних наслідків ядерної катастрофи. Для всього людства це місце - заборонена зона. На міських околицях знаходяться порожні села, оточені лісами. Багато хто з них стали притулком для несподіваного симбіозу диких мешканців лісу і нащадків кинутих домашніх улюбленців з Чорнобиля. Це історія про деяких тварин, які перетворили це покинуте місце у своє житло. Вони, схоже, не відчувають, що воно заражене. Але, хоча воно радіоактивне там більше немає пестицидів, промисловості і дорожнього руху. Екологічна трагедія має гіркувато-солодкий присмак. Ця рукотворна катастрофа, що зруйнувала місцевість і що зробила її повній ям для людей, але що перетворила її на унікальний заповідник для диких тварин. Як не дивно природа зализала рани і відвоювала цю територію. І хоча ми, напевно, не знаємо, яке майбутнє чекає радіоактивних тварин Чорнобиля, але точно відомо, що зараз їх набагато більше, ніж раніше.

alt


Старі Шепеличі історія закинутого села    Старі Шепеличі після евакуації населення двадцятиріччя

Старі Шепеличі історичне минуле українського села    Старі Шепеличі історія забутого людьми села

Старі Шепеличі після радіаційної аварії на АЕС    Старі Шепеличі історія мертвого Села в зоні відчуження

Старі Шепеличі    Чорнобильська зона відчуження та зона відселення

Піч - обов'язковий атрибут сільського будинку Старих Шепеличів

Старые Шепеличи история брошенного села в Чернобыльской зоне отчуждения    Старые Шепеличи история брошенного села в Чернобыльской зоне отчуждения

Старые Шепеличи история брошенного села в Чернобыльской зоне отчуждения    Старые Шепеличи история брошенного села в Чернобыльской зоне отчуждения

Наближається двадцята річниця Чорнобильської трагедії. Звично відзвітують усі, кому це треба робити «по долгу службы» і хто не має навіть щонайменшого уявлення про стан речей у зоні. В ЗМІ прокотиться лавина публікацій, як їх часто називають «датських», із кульмінацією-апофеозом 26 квітня. Нетривале зацікавлення виявить Захід (є й там люди, не інфіковані духовним СНІДом), для якого «і ризики завищені, і кількість потерпілих». Знову нісенітницю напишуть чиновники й експерти вже «нобелівського» МАГАТЕ, ВООЗ та ООН, які «прославилися» на весь світ — а чи світові взагалі це так болить? — своїм вересневим звітом (див. минуле число «ДТ»), в якому поглумилися над пам’яттю загиблих, понівечених найбільшою техногенною і, не меншою мірою, гуманітарною катастрофою. І все, до наступної річниці?..

Техногенні аспекти катастрофи хай досліджують спеціалісти. Звернімося до теми, в центрі якої людина. В Україні і сьогодні не уявляють наслідків катастрофи цього «клаптика» землі в 4000 кв.км., у самому центрі Слов’янського світу. Зникає на очах цілий ареал давньої культури поліщуків (це стосується і їхніх сусідів з крайнього півдня Білорусі), непоправного удару завдано всьому тому, що ми так часто патетично називаємо «культура і духовність». Бо ж «гуманітарний» — буквально — від слова «людство».

Понад 80 відселених сіл — це справжня трагедія сплюндрованої, випаленої землі. Люди повернулися до зони «відчуження» (слово он яке, а для аборигенів це — рідна матінка-земля, без якої важко уявити існування в часі і просторі), й уперто не бажають залишати її. Та на «самоселів» — ще один витвір канцелярсько-відчуженого чиновництва — вже й не звертають уваги. Є ще декілька сотень людей, які працюють у зоні… За лаштунками політико-економічних криз і пертурбацій, з’ясувок «непримиренних» ворогів у Верховній Раді і політичних баталій, які виплескуються час від часу на вулиці міст, людині ніби й місця вже не вистачає. Для багатьох наших співвітчизників Чорнобиль і зона знаходяться радше на Марсі, а не зовсім поруч із нами, чи не так?

«Ніяке МАГАТЕ не зрозуміє трагедії цього народу»

Так не вважають у Центрі захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій (при Міністерстві з надзвичайних ситуацій), що його очолює Ростислав Андрійович Омеляшко. Редакція «Дзеркала тижня» отримала запрошення від Чорнобильської берегині, Ліни Василівни Костенко, провести один-єдиний день у зоні разом із її добрими, старими й перевіреними в десятках експедицій друзями з Центру.

«І це так страшно, коли корінні люди, які тут з правіку жили — поліщуки — тепер називаються «самосели», і після ліквідаторів вони підбирають крихти хліба. Була тут жінка, явно з міста, то вона підбирала для собак. Тут собаки такі, що часом на неї страшно подивитися: вовко-собака, собако-вовк. Жінка була трошки несповна розуму, їх годувала, й розмовляла з ними як із дітьми. Одна селянка мені каже: «У нас немає талончика чаю випити». Я їй — ідіть, усе беріть, це все ваше.

Скільки я кажу, — веде далі Ліна Василівна, — не називайте цих людей «самосели», а називають. Отут по вулиці (вся наша група стоїть поряд із колишнім кінотеатром, де працівники Центру зберігають краєзнавчі експонати. — С.М.) йде якийсь «парень». Має пляшечку, вони там випивають. Я кажу: «Яка це вулиця?». — «Не знаю». Тому що люди тимчасові, приїхали і тут працюють. А справжніх, корінних, виселили, переселили, а куди? От хлопці ловлять щуку навесні. Іде щука, аж плавники над водою... А я в оцій камуфляжці — Боже, як вони злякалися! Я кажу — хлопці, мене не бійтеся. «Так ми ж не браконьєри, я ж тут виріс». Він, бідненький, приїде зловити тої риби, а їх вважають самоселами. Це гріх, це злочин. Того, що зроблено, не можна було робити. Цих людей не можна підводити, їх треба жаліти. Ніяке МАГАТЕ не зрозуміє трагедії цього народу.

Оця зона — Поліський, Народицький райони, Овруцький (19 мертвих сіл), далі Коростенщина, на Рівненщині шість сіл ще підлягають виселенню, а вони, наволочі, ще збираються будувати блоки!»

У вкрай тяжких умовах, на зараженій та інфікованій людською байдужістю землі справжні подвижники збирають експонати, матеріали духовної культури поліщуків. «Регулярні комплексні експедиції працюють у зоні з 1994 року, — розповідає Ростислав Омеляшко, — Ми застали теплі хати (другу зону відселяли в 1991–1992 роках), деінде люди, носії автентичної культури, ще жили. Експедиції включають 20–25 чоловік, всім вистачає роботи.

Охоплюється весь, дуже широкий, спектр народознавства: народне житло, сакральне будівництво, традиційний одяг, традиційна їжа, промисли, ремесла, господарські заняття, традиційне тваринництво, землеробство, бджільництво (старовинне бортництво), рибальство, мисливство, збиральництво, деревообробні промисли, гончарство, плетіння. А також звичаї, вірування, календарна та родинна обрядовість, фольклор прозовий, поетичний і музичний; народне мистецтво, громадський і сімейний побут, народна медицина. Практично в 1994 році ми «накрили», село в село, Поліський район Київської області. А вже 1995 року — Овруцький, 1996 року — Народицький, 1997 року — Олевський... Дуже багато науковців — через зону пройшло понад 100 чоловік — за трудовими угодами постійно вливаються у творчий колектив. За 11 років ми зібрали 10 тисяч експонатів. Як візуально представити? Треба завантажити 18
КАМАЗів, щоб перевезти все те, що зберігається в трьох сховищах: у Києві (повністю дезактивовані експонати), Іванкові, і тут, у Чорнобилі, у колишньому кінотеатрі. Звичайно, образотворчі речі, ікони, особливі цінності — то все в Києві. Вся ж етнографія — в Іванкові і Чорнобилі.

Також зібрано, за попередніми підрахунками, 110 тисяч одиниць архівних наукових документів, 50 тисяч фотонегативів; записано понад 1600 годин аудіоматеріалу, 350 годин відеоматеріалу, до 15 тисяч архівних одиниць просто по домівках у зоні (в сільрадах, різних установах, у хатах — фотографії, документи). Зустрічаються унікальні речі — цілі родинні архіви. Так, біля печі ми знайшли історію цілого покоління: фотографію початку XX століття, документи про репресовану людину, листи з ув’язнення, а потім документи про реабілітацію…

Ці речі для учасників експедиції насправді коштовніА працюємо ми поки що на госпрозрахункових засадах. Центр виконує договірні роботи на замовлення МНС. Оскільки план, наприклад, у цьому році (і раніше така сама ситуація простежувалася) був підписаний тільки у серпні, то часу на укладання договорів дуже мало. Центр фактично живе від укладання договорів. От і уявіть собі — до серпня ми без зарплати… Тільки ентузіасти залишаються. Нарешті вже є доручення президента України про реорганізацію Центру у науково-бюджетну установу. На жаль, галузева наука нікого не цікавить. Ясно, що люди працюють цілий рік із музейним фондом, але ж комплексні експедиційні роботи не можна вести без фінансування. А кожна експедиція — це транспорт, гроші на відрядження
25—30 чоловік, і на 16—18 днів».


Форма входу
Пошук
Календар
«  Февраль 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728
Архів записів
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2019
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz